Для чого потрібно вивчати твори усної народної творчості?

На уроках української літератури ми вивчаємо твори усної народної творчості. Казки і легенди, приказки і прислів’я, загадки і пісні. Чи ж потрібні вони сучасному школяреві? Думаю, потрібні. Бо фольклор відображає погляди народу, його мораль і етику, показує взаємини з людьми і природою, знайомить зі звичаями, традиціями, обрядами українців. Народ у фольклорних творах висловив гарячу любов до рідного краю, опоетизував героїчне минуле, оспівав і прославив мужніх захисників вітчизни.

 Важко уявити, яким сірим було б життя без колядок і щедрівок, без Різдвяних вертепів і Великодніх веснянок. Велике багатство мудрості та краси передали нам предки. І все це потрібно знати, оберігати, щоб не забути своє коріння, свій родовід, щоб не стати безбатченками.
Про життя людей у різні часи і епохи ми дізнаємося з різних джерел: літописів, археологічних розкопок, пісень, літературних творів, історичних документів.
Історичні пісні, вивчені в шостому класі, збагатили мої знання про мужніх воїнів нашого народу. Особливо запам’ятався мені образ Байди. Я багато знав про мужність козаків у боротьбі з турками та татарами. А прочитавши «Пісню про Байду», я відчув, як любив наш народ своїх героїв. Перебільшенням сили і мужності воїна народ ще більше возвеличує і прославляє його. І щоб там не було, але народні маси вірили, що мужність і безстрашність наших козаків обов’язково переможе.
Народні месники не тільки захищали свої землі від нападників, але й боронили народ від жорстоких панів. Івана Кармелюка називають народним лицарем, йому присвячено багато пісень, легенд.
Про все це я дізнався на уроках української літератури, вивчаючи історичні пісні.
Народна пісня… Важко уявити собі життя нашого народу без пісні. Українці - співуча нація, і пісня супроводжує їх усе життя, збагачуючи неповторною красою мистецтва слова в коштовній музичній оправі різноголосся.

Я з дитинства пам’ятаю, як співав мій дідусь із сусідом пісню «Розпрягайте, хлопці, коні». Мені сподобалась ця пісня у їх виконанні і стала моєю улюбленою. Я люблю її за бадьору мелодію, піднесений настрій, хоч хлопці збираються не воювати, а відпочивати. Я думаю, тим самим підкреслено завзятість отамана, якого й після походу сон не бере, його турботу про бійців.
Коли я чую цю пісню, то уявляю густий зелений сад, куди гуртами під’їжджають на стомлених змилених конях козаки у барвистих запилених строях. Обличчя в них щасливі від зустрічі з рідною землею.
Думаю, що її люблять співати в народі тому, що вона звеселяє душу. А мені нагадує мого дідуся. Хай такі пісні не забуваються.

Що ж таке ВАПЛІТЕ?

Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий.
Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем — Аркадій Любченко.
До складу організації входили: Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Марк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Іван Дніпровський, Олександр Копиленко та інші.

В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал «ВАПЛІТЕ», у якому серед інших друкувались: Никифор Щербина та ін.Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися у 1928. Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928-29) і організації «Політфронт». Члени ВАПЛІТЕ — одні з перших жертв репресій сталінського режиму.

Модернізм

Модерні́зм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності...

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

Відомий іспанський філософ та мистецтвознавець Хосе Ортега-і-Гассет зазначає: «Модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові». Модернізм ставить собі за мету бути «мистецтвом для митців, а не для мас людей. Це буде мистецтво касти, а не демократичне мистецтво». Втім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Винятком з «антидемократичного» правила може слугувати теорія і творча практика унанімістів та експресіоністів

 Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (футуризм, «новий роман»), іноді — підкорена формі категорія змісту є також важливою (екс­пресіонізм, екзистенціалізм). Один з теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: «В художньому творі форма повинна сама по собі утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матері­алом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої... Зміст художнього твору є ніщо інше, як саме формоутво­рення».

Україна-мати(твір роздум)

Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, що буду жити тут все своє життя. Отут живуть люди, яких я люблю. Отут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких. Україна — моя Батьківщина. І я її люблю, погану або гарну, злиденну або багату. Нехай не зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.

Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість українських націоналістів, готових усіх у світі поділяти на «наших» і «не наших». І взагалі думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими від російських. Мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто — ні. Адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики «Хладопром», радіємо перемогам братів Кличків, дивимося «Роксолану» і «Залу чекання». Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усяке може статися. І, можливо, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том Нечуя-Левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самій... Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти — у селі на річці.

Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з'їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці. Можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.

Що мені відомо про полемічну літературу?

Література — це мистецтво слова. За специфікою використання ми розрізняємо наукову, художню, документально-публіцистичну літературу. Вивчаючи давню українську літературу, я дізнався ще і про полемічну літературу.

Що ж таке полемічна література, коли вона виникла? Українська церковно-полемічна література XV[—XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі римського папи, від примусової полонізації українського народу. Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін «полемічна література». Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596), Цілий ряд творів, наприклад полемічне «Посланіє до латин из их же кніг», з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI—XVII століть, перед якими стояло завдання — у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.





















Отже, українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Бароко в українській літературі

Термін «бароко» був уведений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками — класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище. До речі, із засудженням ставилися до бароко й у XX столітті, зокрема — в офіційному радянському літературознавстві. Нерідко взагалі відкидалася сама можливість існування цього напряму в українській і російській літературах.
Етимологія терміна «бароко» не визначена й сьогодні. Так, існують принаймні три версії щодо його походження. Відповідно до першої, термін сходить до португальського виразу «perola Barroca» — «перлина неправильної форми». За словами Альбрехта Шене, це «екзотичне коштовне, мерехтливе багатокольоровим переливом, нерівномірне й незавершене за формою утворення перлини щасливо підійшло до назви доби».
За другою версією, термін «бароко» походить від латинського «baroco». Ця назва використовувалась у схоластичній логіці стосовно одного з різновидів силогізму, що відзначався особливою складністю та дивовижністю.
Згідно ж із третьою, найменш поширеною версією походження терміна «бароко», він сходить до французького жаргонізму художніх майстерень «baroquer», який означав «розчиняти, пом’якшувати контур».
Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін «бароко» застосовують до музики, у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття починають говорити про бароко в літературі. Вважається, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше: у 1878 році видатний філософ писав про барочний стиль грецького дифірамба, а також про барочний період грецького красномовства.
Але справжнє поширення терміна стосовно літературних явищ розпочинається після того, як швейцарський філолог Генріх Вельфлін видав у 1888 році свою книгу «Ренесанс і бароко». Порівнюючи два твори італійської літератури XVI століття — «Шалений Роланд» Аріосто і «Звільнений Єрусалим» Тассо,— Г. Вельфлін говорить про їхні відмінності як про відмінності стилів — ренесансу й бароко. Вже через п’ять років після опублікування праці Г. Вельфліна, у 1893 році, польський історик і філолог Едвард Порембович вживає термін «бароко» в монографії, присвяченій поетові А. Морштину.
На початку XX століття розпочинаються дискусії про бароко у східнослов’янських літературах, зокрема — в українській літературі. Так, після жвавої дискусії на сторінках української періодики народилася думка про бароко як найхарактерніше вираження українського національного стилю в мистецтві. Згодом відомі літературознавці О. Білецький та І. Єрьомін, аналізуючи творчість Симеона Полоцького, вводять поняття «бароко».

Літературні течії, наближені до бароко

Термін «бароко» дає можливість об’єднати в середині цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого в XVII столітті й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Серед них італійський маринізм (школа поета Джамбаттісти Маріно), іспанський ґонґоризм (школа, пов’язана з іменем поета Ґонгори-і-Арґоте), французька преціозна література (салон маркізи де Рамбульє), англійська «метафізична школа» (Джон Донн та інші), німецька «друга сілезька школа» (X. Г. Гофман-Свальдау). До літератури європейського бароко, окрім вищезгаданих засновників і лідерів шкіл, належать Кальдерон, Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія); Тассо, Базіле (Італія); Сорель, д’Обіньє, Скюдері (Франція); Уебстер, Кер’ю, Саклінґ (Англія); Ґріфіус, Лоенштейн, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина); Хуана де ла Крус (Мексика); Ґундуліч (Хорватія); Зріньї (Угорщина); В. Потоцький, С. Твардовський, А. Морштин (Польща) та інші. До українського літературного бароко можна зарахувати творчість Мелетія Смотрицького, Симеона Полоцького, Митрофана Довгалевського, Івана Величковського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича.